«Крути – сум, біль, вічна пам’ять України» Історична година

 Чи підем ми, крізь

остріли неправди,

Чи зможем чесно

глянути увись,

Туди, де юні погляди назавжди

Між кулі птахом

білим піднялись?

Чи хочем ми шукати і вернути

На рідну землю

справжніх сіячів?..

Уже укотре

плакатимуть Крути,

Мов двадцять

сім сльозинок у свічі.

Крути – сумна, але славетна сторінка нашого часу. Саме ця назва стала початком українського відродження. У січні  1918 року молоде юнацтво, студенство столиці новонародженої Української Народної Республіки стало  на захист рідної країни. Подвиг і самопожертва цих юнаків – дороговказ для наступних поколінь. Зірка Героїв Крут сяяла і сяяла тисячам і тисячам учасникам національно – визвольних змагань Українського народу. Вона додавала наснаги політичним дисидентам радянських часів. Зрештою її полум’я яскраво освітило майдани всієї країни під час Помаранчевої революції, коли народ вийшов проти неправди.

Сьогодні знати історичне минуле – святий обов’язок кожного свідомого українця. Тільки пам’ятаючи минуле ми будемо мати гідне і надійне майбутнє.

 

29 січня 1918 року назва невеликої станції Крути, що розташована на Чернігівщині уздовж лінії Бахмач-Київ, ознаменувала відлік нового духовного злету нації, який уже протягом майже століття є національним символом для десятків поколінь борців за свободу та незалежність.

Йшов 1918 рік. Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила

Українську Народну Республіку самостійною, ні від кого незалежною,

суверенною державою. Проте більшовицька влада не хотіла так просто

віддавати свого «молодшого брата». Після захоплення Харкова та Полтави

більшовики спрямували своє шеститисячне військо на Київ під проводом М. Муравйова.

На той час в Центральній Раді не було армії. Основна її частина була розбита більшовиками, а інша перейшла на бік червоних, спокусившись фальшивими обіцянками.

У той важкий і грізний час на оборону рідного краю стали лише невеликі частини ідейних борців. У Києві сформувався курінь із студентів та учнів гімназії. Їх було 300.

Земля дрижала. Схід вогнем горів.

Сурмили сурми. Гримали гармати.

А в їх очах, вогнистих та завзятих,

Палав святий, благословенний гнів.

Ішли, де більшість снігових полів.

Де смерть взялася з вітром танцювати.

Свистали кулі… Рвалися гармати,

І — постаті майнули в вир вогнів.

І погоріло… Порохом зайшло…

Могилок триста заросло травою.

А ти, як все усміхнене село,

Сниш сині сни в солодкому спокою.

Пісня «Виряджала мати сина» (українська народна)https://www.youtube.com/watch?v=lzUemEAalSw