ВЕЧІРНІЙ МАРШ
Вечоріє. День відходить.
Сонно дихають поля.
Тихі зорі, повні води —
це, дитя, твоя земля!
За рікою пахнуть трави.
Стука дятел по корі.
У шибках цвітуть заграви
надвечірньої зорі.
Дома затишно і чисто.
Чайник пісеньку співа,
золотисту, голосисту.
Та біда — забув слова.
І підспівує поважно
з печі сірий кіт Степан.
Доїдай же манну кашу
і лягай, дитинко, спать.
За вікном ласкаво диха
золота твоя земля.
Трактори у полі стихли.
Журавлі в гніздечку сплять.
Уві сні сміються вишні,
сиплють квітом...
«Спати, спать!»
пісню ніжну, дивовижну
грає коничок-скрипаль...
Ірина Жиленко
Ох, яке було би свято
Ох, яке було би свято!
Хто би того не хотів,
щоб на всій землі гармати
заряджали конфетті.
Як раділи б мами й тата,
коли б скрізь, на всій землі,
йшли солдати в акробати,
у шевці і скрипалі.
Та якби ще стратостати
щедро сипали згори
всякі ласощі на свята
для земної дітвори.
Щоб гвоздиками стріляли
міномет і кулемет.
І при тому ще би грали,
як шарманка чи кларнет.
І щоб танки, вже не грізні,
скрізь катали малюків.
І щоб в жерлах вили гнізда
горобці, граки, шпаки.
І на честь такого свята
(буде ж свято! Вже в путі!)
ми зарядимо гармату
кольоровим конфетті.
Хай веселі будуть діти!
Хай щасливим буде люд!
Хай живе у всьому світі
мир і злагода! Салют!
Ірина (Іраіда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 в м. Київ — українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист. Учасниця антиколоніального руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Була близькою із Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською. Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-тих роках. Авторка ґрунтовних спогадів «Homo Feriens» (2011).
