Музейна кімната "Світлиця Олеся Гончара"

  


 
Музейна кімната «Світлиця Олеся Гончара» заснована в 1997 році після присвоєння бібліотеці сімейного читання №155 імені Олеся Гончара. 
  Олександр (Олесь) Терентійович Гончар, український письменник світової величі, літературний критик, громадський діяч, чесна і принципова людина, воїн - доброволець студентського батальйону. 12 років голова Спілки письменників України, академік НАН України, Голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої ради Миру, депутат Верховної Ради України, активіст у створенні Суспільства Української мови і Народного Руху України.  Автор 11 романів, 8 повістей, 8 збірок розповідей, 7 книг нарисів.
Основні напрями діяльності музею: збір літератури та матеріалів, публікацій, що стосуються життя і творчості письменника та його творчого доробку; вивчення творів Олеся Гончара; пошуково - дослідницька робота, вшанування пам’яті письменника. В музейній кімнаті діє експозиція «У часі — через призму письменницької думки». У музейній кімнаті розміщені книги з приватної бібліотеки письменника та його особисті речі та багато літературознавчих матеріалів. Колекції оновлюються і доповнюються новими матеріалами.




3 квітня 2023 року Олесю Гончару виповнилось - 105 років від дня народження.

В історію ХХ століття нашої країни цей легендарний письменник, суспільний діяч, академік НАН України вписав дуже яскраву сторінку. Найвідомішими творами Олеся Гончара, що викликали величезний суспільний резонанс, стали його романи «Прапороносці» та «Собор». Причому, якщо за «Прапороносців» Гончар був приголублений тогочасною владою, то за «Собор» він отримав клеймо «націоналіста та очернителя радянського ладу». Трагізм полягав у тому, що Олесь Терентійович, за життя ставши класиком української літератури, на собі відчув усі можливі види приниження не тільки як літератор, але й як людина. Його не тільки травила влада, але й продавали «друзі», підкидали брудні анонімки, намагалися утягнути в провокації. Олесь Гончар у 1991 році вийшов із лав КПРС і це був свідомий крок людини — патріота України.
«Яка дика епоха! — з гіркотою писав О. Гончар у щоденнику. — З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченківський «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер в чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля?»…

«Олесь Гончар був одним із засновників Українського фонду культури, – згадував колега Гончара Борис Олійник. Ми дуже плідно разом працювали над нашими програмами. Олесь Терентійович був розумною і сильною людиною в принципах і поглядах. Після виходу роману «Собор», він пережив дуже непростий період, але не зламався, а все одно принципово відстоював свою позицію. Минув час, і сьогодні «Собор» є одним із найкращих творів української літератури, що свідчить про його далекоглядність. Я щасливий, що є його сучасником. Він був Людиною й Письменником із великої літери».

Читаймо Олеся Гончара – він жив і творив для нас, для України, для її майбутнього.

В якому Храмі помолитись Богу?
В якому, люди, поки ще не пізно?
В які, скажіть, вдарити нам дзвони
Щоб припинить душі лиху руїну?

Цікаві факти про Олеся Гончара

· Все життя письменник прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька — Беліченко, в сім’ї була ще старша сестра Олександра;
Хата-музей Олеся Гончара в селі Слобода Суха Кобеляцького району Полтавської області· незабаром мати померла, трирічний Олесь і його старша сестра залишилися з батьком, який через деякий час одружився вдруге. З мачухою спільну мову хлопчик не знайшов, дитинство провів з дідусем і бабусею по лінії матері на хуторі Слобода Суха на території Полтавської області;

· перед початком навчання в школі майбутньому письменникові глава сільради видав документи на прізвище матері. Оскільки в сформованому сільському класі один хлопчик на ім’я Олександр вже був, Гончару видали документи на ім’я Олесь;

Олесь Гончар з сестрою Шурою та її чоловіком Гаврилом Совою. Перша зустріч. Ломівка. 1938 р

· з дитинства, проведеного в селі, подорослішавши, Гончар згадував широкий степ, друзів-пастушат та нескінченну напружену самовіддану працю сільських жителів;

· до вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався в житті;

· про початок війни літератор дізнався з бібліотечної газети. Незабаром в складі студентського добровольчого батальйону відправився на фронт. Після важкого поранення і звільнення з полону Гончар повернувся на фронт. В ході бойових дій був старшиною мінометної роти, завершив війну на території Чехословаччини. Отримав орден Слави, Червоної Зірки і 3 медалі “За відвагу”. Під час оборони Києва, в битві на річці Рось письменник отримав перше поранення. Потім Гончар був поранений ще двічі, один з осколків залишився в нозі літератора на все життя. Неодноразово йому вдавалося врятуватися від майже неминучої смерті – снаряд розірвався на місці, де пару секунд назад був Гончар. Під час кінного супроводу колони з боєприпасами кінь наступив на міну, тварина залишилася без ноги, вершника тільки оглушило вибухом. Під час перебування майбутнього літератора в кімнаті в приміщення влетів снаряд, вдало впала шафа, захистивши Гончара. Дивовижні порятунки письменник потім пояснював молитвами улюблено
ї бабусі, яка замінила йому матір;



 
До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?

Той — мамі, а той — дружині,
Той — сестрам, а той — братам.
А я напишу — Україні!
Сонцю її і степам,

Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.

Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?

Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.

Вірш, написаний
О. Гончаром у 1944 році 

·   після війни почав писати роман “Прапороносці”, робота над яким тривала 3 роки; в цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з’явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Рукопис однієї з частин роману «Прапороносці»


· з майбутньою дружиною Валентиною Данилівною письменник познайомився в Дніпропетровську, де він жив в повоєнний час у своєї сестри. Зараз будинок сестри письменника розміщується за адресою вулиця Клубна, 25. Молоді люди жили на одній із вулиць околиці міста. Незабаром після весілля пара переїхала до Києва;

· саме Валентина Данилівна була самим вірним супутником життя письменника, хранителем його творчості;

· філолог за освітою, дружина літератора була першим читачем і критиком творів Гончара. Разом пара прожила 48 років, критики стверджують, що сильні образи жінок в творах Гончара пояснюються величезною любов’ю до Валентини Данилівни;
 
Олесь Гончар з дружиною Валентиною 

· у подружжя народилося двоє дітей – старша дочка Людмила (перекладач англійської мови) і син Юрій, біолог за фахом;
Олесь Гончар з сином Юрієм. Одеса, 1970 р.
Олесь Гончар у колі родини. Ломівка, 1984 р.
· околиця Дніпропетровська – Ломівка – є центральною географічною точкою у біографії Олеся Гончара, кажуть дослідники. Тут він народився і провів перші роки життя, сюди повернувся, обпалений війною, щоб продовжити навчання в університеті. У будиночку сестри Олександри Сови, у якій знайшов друга й порадника, на вулиці Клубній він написав свої перші новели й оповідання. Також у Ломівці вийшли з-під пера найвідоміші твори – романи «Прапороносці», «Тронка», «Твоя зоря», «Собор», завдяки яким Гончар зажив слави «наймолодшого українського класика»…Після переїзду до Києва, вже ставши знаним письменником, він щороку навідувався до Ломівки – ховався тут від гамору міста і телефонних дзвінків, відшліфовував твори. Привозив сюди в гості й своїх іменитих друзів. «Уся Клубна наче пахла поезією», – писав Павло Загребельний, побувавши на таких гостинах;
Олесь Гончар з сестрою Шурою

· 

дуже любив письменник Херсонську область, свого часу навіть обирався депутатом від цього регіону. Під час перебування народним обранцем на кожне звернення від жителя області давав письмову відповідь особисто;

· для Гончара література була і роботою, і хобі. Протягом деякого часу він захоплювався колекціонуванням живопису, але інтерес до картин швидко пройшов. А от літературу, за твердженням дружини письменника, він розглядав як останню надію на перемогу добра в протиборстві зі злом;



· занадто релігійною людиною письменник не був. Нерідко на Великдень і Різдво він ходив до Володимирського собору і молився, але всередину не заходив. Вдома у літератора було видання Біблії, Олесь Терентійович в якості свого кредо використовував слова Ісуса Христа. Він говорив, що прийшов в цей світ не для того, щоб служили йому, а для служіння людям; «Він ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий в юності і в сиві свої літа» — Дмитро Білоус.

· посмішку вважав письменник важливим елементом в роботі чиновника. Він стверджував, що чиновники, які через особливості натури або в силу якоїсь хвороби не посміхаються, не повинні працювати з людьми. Оптимальним місцем роботи для похмурих людей Гончар називав кладовищі;
Балада по усмішку 
Олесю Гончару
Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так — я кажу тут лише про людину
І знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі, 
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену, 
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе як пташка, сонцеві підвладна, 
В гніздов’ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена.
Слухняна павітру і непокірна вітру.
Ви квити з квітнем — він Вам квіти,
А Ви йому — усмішку з уст в уста…

Сміється сонце. Сміх пече вуста.
Сміється пташка в пташки на долоні.
Сміється слава — очі поверта,
Свої очища в карому полоні.
Сміється сміх. Горить на рукаві.
Сміється так дитинно, стопричинно, 
Сміється українно — ми живі,
І карим сміхом двері в світ розчинено.
Сміється розум. Аж пашить крилом.
Сміється дотеп, смутком перешитий.
Добро сміється над горбатим злом.
А доки ми сміємось  — будем жити… 

1978  Іван ДРАЧ


· дружина письменника розповідала, що в процесі взаємодії з чиновниками письменник дотримувався своїх власних принципів. Наприклад, якщо в їдальні санаторію подружжя саджали за один обідній столик з чиновниками, про неприємні справи яких літератор знав – за час трапези він не вимовляв жодного слова. На прохання Валентини Данилівни сказати хоч щось з ввічливості Гончар відмовляв, оскільки чиновник є “мурлом”;

· до своєї роботи літератор був дуже вимогливим, але абсолютно невибагливим у побуті, хоча білі сорочки і скатертини любив. По господарству дружині не допомагав з причини відсутності часу, хоча вмів багато чого робити, за час дитинства і юності багатьом життєвим премудростям навчився;

· спілкуючись з журналістами, Валентина Данилівна також розповідала, що письменник був людиною немеркантильною, щедрою, дружині своїй найчастіше дарував троянди, при виборі речей в закордонних відрядженнях помилявся з розміром;

· в гастрономії найбільше любив Гончар гречаники та салати. Особливо перебірливим в їжі класик не був, оскільки добре пам’ятав голодні роки;

· в останні роки здоров’я письменника серйозно здало позиції. Звичка приймати все, що відбувається близько до серця стала причиною трьох інфарктів і такої ж кількості інсультів, сильно боліла нога з нагадуванням про війну в вигляді уламка снаряда. 14 липня 1995 року серце Олеся Гончара зупинилося;

· 4 квітня 2014 роки сестра письменника, Олександра Терентіївна Сова відсвяткувала своє 100-річчя;
Олександра Терентіївна Сова

· вдячністю духовенства за роман “Собор” стало відспівування письменника за участю священнослужителів з різних конфесій. Очевидці стверджують, що в момент, коли труну з тілом письменника опускали в землю – раптом почався дощ. Похований літератор на Байковому кладовищі.
Квітень, 2023 





Немає коментарів:

Дописати коментар