Сьогодні маленькі художники слухали казочку:
Десь-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них — три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини літ, – час їм женитися...
І почалися пригоди, багато, що сталося. Діти намалювали красуню-царівну Василину...
Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко як стрельне,-загула стріла ні високо, ні низько — виіце хат, та й упала ні далеко, ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілу. Приходить Іван-царенко, просить:
— Верни мою стрілу!
— Не дам я,— каже жаба.— цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
Іван-царенко подумав: «Як-таки його зелену жабу за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому, плачучи. От уже їм час до батька йти, казати: хто яку собі молоду найшов. Ті два — старший і середульший — такі раді, що й не сказати! А Іван-царенко Іде та й плаче. Батько питає в них:
— Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої. яких ви мені невісток понаходили?
От старший каже:
— Я, татку, найшов царівну.
Середульший:
— Я — князівну.
А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче!
— А ти чого. Іване-паренку, плачеш?
— Як же,— каже,— мені не плакати, що у братів жінки як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівна?
— Бери,— каже цар,— така вже, видно, твоя доля!
