САШКО КУЧЕРЕНКО - поет із Миколаївщини, мешкає в Києві. Народився у місті Южноукраїнську в 1991 році.
Закінчив Севастопольський університет ядерної енергії та промисловості (2013), спеціальність: інженер з організації експлуатації і ремонту обладнання атомних електростанцій (атомник).
Працював на Південно-Українській АЕС з 2013 по 2017 машиністом-обхідником турбінного обладнання в м. Южноукраїнськ.
В серпні 2017 звільнився з АЕС і вступив на курси Першої національної школи телебачення в Києві (спеціальність – тележурналіст-телеведучий).
У 2007 взяв участь в миколаївському обласному конкурсі «Золота арфа», де переміг в номінації «Патріотична лірика».
З 2011 активний учасник клубу поетів «Колібрі» (м. Южноукраїнськ), друкувався у трьох альманах цього клубу.
Також друкувався у журналі «Соборна вулиця» (м. Миколаїв).
У 2015 отримав перше місце в обласному конкурсі молодих літераторів Миколаївщини «Золота арфа».
2015 – перша збірка віршів «Абетка юності» (видавництво «Український пріоритет»).
2015 – лауреат Всеукраїнської премії ім. Василя Симоненка в номінації «За першу поетичну збірку».
2015 – прийнятий до лав НСПУ.
2016 – друга збірка поезій «І.ДЕ.Я» (Видавництво Сергія Пантюка). Презентував збірку у більш ніж 10-ти великих містах України.
2017 – гран-прі Всеукраїнського фестивалю «Підкова Пегаса» (м. Вінниця),
Абсолютний чемпіон поетичного марафону Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову» (м. Коростень).
2019 – вийшла друку третя збірка Сашка «БУСОЛ».
Сторінка в Фейсбуці: http://fb.com/alexander.kucherenko.5
бережу
Раб нікуди звідси сам не піде.
Топчуть байстрюки тіла легенд.
Берегтиму український Південь
ревно, ніби кисень для легень.
Перекрито виходи і входи,
видихи і вдихи рідних слів.
Бережу одвічні генофонди,
мов худобу, загнану у хлів.
Сперло дух, здавило груди степу,
як живому трупу у труні.
Але дух не стерти! Степ все стерпить.
Бережу (кому як не мені?).
Пам’ять зла у києвів та вінниць.
Та й не ті тепер вже Чернівці.
Нищили мій край пекельні війни,
та найважче – вижити на цій...
Никати понурим партизаном.
Мову за халявою нести.
А довкола мокша і ерзяни.
Хоч візьми й подайся в монастир.
Ледве чутно той синівський розпач:
тихо гине мати на руках.
Тіло мови точить зла короста –
як би не молив, не нарікав.
Край мій заповітний – не фальшивка!
Край мій – не хохол, не малорос!
Не взяла його чума фашистська.
Діти рідні – гірше всіх загроз.
Вбити. Розгребти. Розмежувати…
Препарують степ чужі й свої!
Душі на розп’яття меншовартість
супроводить, ніби конвоїр.
Та в степу, як в затишку криївки,
не страшна ніяка татарва.
Бережуть мій Південь – український! –
стріли серць і мови тятива.
манкурти
Так давно, що й відколи – ніхто вжeнeзна,
тут нe виділи батька Богдана
скляклийСу́ботів, цeрква стара, мовчазна,
пeрeхняблeна, начeбандана...
Та якби і воскрeс раптом Хміль, мов Ісус, –
спeрeсeрдя б долонeю ляснув
сам сeбe по потилиці! Лайкою з уст
спом'янув би лихий Пeрeяслав!
Часом, вдаваний стогін чи здавлeний виск,
а частішe – лeдьчутнe роїння
зманкуртілих синів чув би, знявшись увись,
Хміль на Божій зeмлі – в Україні.
І почувши цe, чухав би чуба, сумний:
бач, нe завжди дається по вірі!..
То ж кому вклали в пазурі душі сини?
Зeмле Божа, чом преш у повії?
Байстрюки... Їх сeрця обплeла волосінь.
Ґeлґотятьмоскворото кияни
щось бридкe й нeрозбірливe. Ну Олeксій! –
Смачно ж ти пригощаєш киями!
Бачиш, Хмeлю? – Байду́же: москвин чи поляк.
Бачиш? – Кров'ю запікся Хрeщатик!
Ти повстав! А тeпeр – на Софіївській скляк...
То ж до кого тeпeр нам кричати?
Хто з нас, в розпалі нeуцтва, тьми і брeхні,
вигрібатимe вгноєні стайні?
Та хмeлить крізь віки юні голови Хміль.
Бій нe пeрший грядe й нe останній!..
* зманкуртілий – від «манку́рт» – людина зі стертою історичною пам’яттю.
* Олексій – другий московський цар з династії Романових, який підписав переяславські статті з Б. Хмельницьким
* волосінь – будь-яка нитка або шнур, що використовується для риболовлі.
колесо
Хай буде нас хоч п’ять зі ста.
Нехай з мільйона – кілька тисяч.
Хоч негідь пре на п’єдестал, –
котися, колесо, котися!
Завжди триматимусь своїх:
земель, традицій, побратимів.
Свій хрест ніхто з них не волік,
а гордо ніс крізь пил рутини.
Крізь кпини, погляди косі,
сопіння, чавкання, крехтіння.
Де кожен перший – гречкосій.
Де легше дихати – кретинам.
Котися, колесо руде,
відлічуй обертами днини!
Своїх триматимусь людей.
Щоб битись в такт – укупі з ними.
В одвічну правду і мету,
лиш нам близьку і нам щемливу.
Лиш битись, битись, бо... зметуть!
Бо млявих жорна труть на мливо.
Якщо й залишусь в бур’янах,
один-однісінький, мов колос, –
пройду ще безліч бур, юнак.
Застрягну – гострий, злий осколок.
У м’ясі гнитиму врагам.
Свої ж – десь поряд. Поряд з ними
в думках живу. Мов ураган,
нас мовні звуки поріднили.
Вже й геть не жменька нас – зі ста.
З мільйона нас – вже-надцять тисяч!
Мов зброю, мову я дістав.
Котися, колесо, котися!
Немає коментарів:
Дописати коментар