"Теплі твори Ірини Жиленко для дітей"

ВЕЧІРНІЙ МАРШ

Вечоріє. День відходить.

Сонно дихають поля.

Тихі зорі, повні води —

це, дитя, твоя земля!

За рікою пахнуть трави.

Стука дятел по корі.

У шибках цвітуть заграви

надвечірньої зорі.

Дома затишно і чисто.

Чайник пісеньку співа,

золотисту, голосисту.

Та біда — забув слова.

І підспівує поважно

з печі сірий кіт Степан.

Доїдай же манну кашу

і лягай, дитинко, спать.

За вікном ласкаво диха

золота твоя земля.

Трактори у полі стихли.

Журавлі в гніздечку сплять.

Уві сні сміються вишні,

сиплють квітом...

«Спати, спать!»

пісню ніжну, дивовижну

грає коничок-скрипаль...

 

Ірина Жиленко

Ох, яке було би свято

Ох, яке було би свято!

Хто би того не хотів, 

щоб на всій землі гармати 

заряджали конфетті.

Як раділи б мами й тата, 

коли б скрізь, на всій землі, 

йшли солдати в акробати, 

у шевці і скрипалі.

Та якби ще стратостати 

щедро сипали згори 

всякі ласощі на свята 

для земної дітвори.

Щоб гвоздиками стріляли 

міномет і кулемет.

І при тому ще би грали, 

як шарманка чи кларнет.

І щоб танки, вже не грізні, 

скрізь катали малюків.

І щоб в жерлах вили гнізда 

горобці, граки, шпаки.

І на честь такого свята 

(буде ж свято! Вже в путі!) 

ми зарядимо гармату 

кольоровим конфетті.

Хай веселі будуть діти!

Хай щасливим буде люд! 

Хай живе у всьому світі 

мир і злагода! Салют!

 Ірина (Іраіда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня 1941 в м. Київ — українська поетеса, дитяча письменниця, журналістка та мемуарист. Учасниця антиколоніального руху шістдесятництва, хоча залишилася «явищем не дисидентського, а суто літературного шістдесятництва». Була близькою із Євгеном Сверстюком, Опанасом Заливахою, Василем Симоненком, Іваном Дзюбою, Михайлиною Коцюбинською. Працювала у жанрі «міської української прози» в умовах форсованої русифікації Києва у 1980-тих роках. Авторка ґрунтовних спогадів «Homo Feriens» (2011).