Інформаційний листок
"Міжнародний день боротьби з бідністю"
Оофіційна назва «Міжнародний день боротьби за ліквідацію злиднів» відзначається з 1993 року щорічно 17 жовтня.
Він був проголошений Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція № A/RES/47/196) у 1992 році.
У своїй резолюції Генеральна Асамблея ООН закликала всі держави пропагувати у цей день заходи з ліквідації злиднів та бідності.
Як соціальне явище бідність завжди була в центрі уваги ООН. Саме тому у «Декларації тисячоліття», прийнятій главами 147 країн світу, включаючи Україну, на Саміті тисячоліття у вересні 2000 року, міжнародна спільнота поставила перед собою низку цілей в області людського розвитку, в тому числі скоротити наполовину до 2015 року частку людей, які живуть в умовах крайньої бідності.
Незважаючи на суттєвий прогрес, досягнутий людством в області підвищенні добробуту, бідність і в XXI столітті залишається глобальною проблемою.
Із понад 6 мільярдів людей, які населяють планету, 2,8 млрд (47%) живуть менше, ніж на 2 долари в день, а більше 1,2 млрд. (20%) – менше, ніж на 1 долар у день.
приблизно 800 млн чоловік (14% населення світу) не отримують необхідного мінімального рівня харчування і майже півмільярда чоловік хронічно недоїдають, з них третина – діти.
Бідність позбавляє людей необхідних можливостей та умов, які дозволяють прожити довге, здорове, творче життя, домогтися свободи і поваги до людської гідності, забезпечити гідний рівень життя.
Найпоширенішим у світі визначенням, в основі якого лежить визначення ООН, є бачення бідності як «стану тривалої вимушеної відсутності необхідних ресурсів для забезпечення задовільного способу життя». Сьогодні у це поняття включається не лише нестача грошей, але й обмеження можливостей реалізації потенціалу людини, викликане відсутністю гідної роботи, зручного житла, доступу до адекватної освіти та охорони здоров'я.
Крім цього, бідність включає в себе також безсилля перед обставинами, відсутність права голосу, відчуття беззахисності і страху, обмеження можливостей брати участь у демократичних процесах і бути почутим.
Із наближенням виборів знову активно обговорюється проблема бідності. Наголошується на тому, що Україна є найнужденнішою країною Європи. Причому тема зазвичай піднімається у двох контекстах. Або протиставлення бідності більшості українців «небаченим розкошам можновладців-корупціонерів й олігархів», які нібито і є причиною злиднів основної маси населення. Або протиставлення «старим добрим часам до перевороту», як це подають представники реваншистських, проросійських сил, переконуючи, що «єврореформатори» та «влада майдану» нібито і є причиною бідності українців. В обох випадках ідеться про популярні, однак відірвані від реальності стереотипи щодо справді масштабної проблеми бідності українців. Обидва відволікають увагу від об’єктивних причин, чому ж у таких жебрацьких умовах животіє більшість громадян та чому ж прогресує бідність країни загалом. А відтак зовсім не здатні посприяти вирішенню цієї проблеми, яка набирає усе загрозливіших масштабів для самого існування української держави.
Міф про те, що причиною бідності чималої кількості українців є надмірний розрив у доходах багатих та бідних, базується на справді надзвичайно великих (на тлі загального рівня життя в країні) статках вузького кола олігархів. Однак цих статків чи, тим паче, доходів явно замало, щоб перерозподілити їх на користь десятків мільйонів бідніших українців і зробити їх заможними. Так, кожен отримає додатково кількасот, від сили — тисячу-дві гривень на місяць, однак це зовсім не те, що може вирішити проблему бідності в країні та ощасливити її громадян. Справжня причина полягає в тому, що весь національний «пиріг» є надто малим, до того ж, замість зростати, із роками тане. Тому як його не діли, а проблему бідності українців та країни загалом аж ніяк не вирішити.
Так само є міфом і те, що причиною нинішньої бідності стала Революція гідності, усунення від влади «професіоналів» і згортання торговельно-економічних зв’язків із Росією та її сателітами. На підтвердження цього наводяться такі три основні аргументи: 1) саме після Революції гідності через бідність і відсутність роботи в країні громадяни масово рушили на ринок праці сусідніх, а то й далі, європейських країн; 2) тарифи на послуги ЖКГ, особливо ж на ту його частину, що пов’язана із газом та опаленням, зросли в рази швидше, ніж доходи; 3) пенсії та зарплати в доларах є значно нижчими порівняно з 2013 роком. Однак усі ці три пункти є лише маніпуляціями, які, проте, мають живий відгук у мільйонів громадян. Адже вони справді залишаються найбіднішими в Європі, особливо ж на тлі того контрасту, який вони бачать на Заході завдяки полегшенню доступу до тамтешнього ринку праці.
Українці останніми роками справді масово рушили на заробітки до близьких і далеких європейських країн. Але не тому, що в Україні зросло безробіття чи вони стали ще біднішими. А тому, що доступ до тамтешнього ринку праці віднедавна став для наших співгромадян значно доступнішим, водночас потік трудових мігрантів до Росії різко скоротився. Тарифи на послуги ЖКГ, особливо на блакитне паливо, справді зростали в рази швидше, ніж доходи платників. Однак це компенсувалося повільнішим, ніж темпи зростання доходів, підвищенням цін на решту товарів і послуг, крім того, було зумовлено тим, що вартість послуг ЖКГ (особливо газу та опалення) тривалий час штучно занижувалася. Тож рано чи пізно пружина мусила розтиснутися.
А те, що пенсії та офіційні зарплати нині в Україні в доларовому еквіваленті справді є нижчими, ніж 2013‑го, зумовлено трьома факторами. Це й більша частка зарплат, які видаються неофіційно. І зниження ставки відрахування ЄСВ із заробітної платні (із понад 36% до 22%), який потім іде на виплату пенсій. І нарешті тим, що з 2013 року не лише в Україні, а й загалом у світі відбулося різке здорожчання долара як до основних світових валют (наприклад, вартість євро впала із $1,4 до $1,1), так і товарів (особливо помітно це на біржових товарах, таких як зерно, м'ясо, нафтопродукти, газ, так само й на більшості споживчих товарів, що в Україні та світі в доларах є дешевшими, ніж 2013-го).
Однак те, що у своєму загалі українці не стали біднішими, ніж до Революції гідності, не заперечує того, що вони справді залишаються принизливо бідними, якими були й перед нею.
Традиційні й стандартизовані підходи до оцінювання рівня бідності в різних країнах демонструють, що ситуація з цим явищем в Україні є чи не однією з найкращих у світі. Наприклад, якщо виходити із національних показників межі бідності, які базуються на вирахуванні частки жителів, що проживають на суму, меншу від національного прожиткового мінімуму, то (за даними Світового банку) 2016 року в Україні таких налічувалося лише 3,8% (на тлі 5,7% у Білорусі, 13,4% у Росії, 22,9% у Болгарії, 28–30% у Колумбії й Аргентині, або ж 43,6% у Мексиці). Хоч насправді такий результат склався через заниження офіційного прожиткового мінімуму в Україні (і ще деяких країнах) на тлі більш реального його відображення в інших державах. Проте оцінювання за такими показниками, як витрати нижче певної суми в доларах за паритетом купівельної спроможності, і далі свідчать, що за межею бідності (скажімо, у $5,5 за ПКС на день) в Україні залишається менше людей (6,4%), аніж, скажімо, у таких країнах ЄС, як Греція (6,7%), Болгарія (8,7%) чи Румунія (18,5%). Не кажучи вже про Мексику (34,5%) або ж Грузію (45,5%).
Якщо порівняти Україну з іншими країнами, що розвиваються, то в ній простежується значно менше розшарування між бідними та багатими, ніж у тих, які впродовж останніх десятиліть демонструють доволі стрімкі темпи зростання економіки (див. «Гримаси тіньової економіки»). Приміром, у Малайзії, Китаї й навіть Туреччині різниця доходів між 20% найбагатших та 20% найбідніших громадян є вдвічі-тричі більшою, ніж в Україні. Понад те, зростання розриву доходів в умовах стрімкого економічного зростання є закономірним явищем, адже більш успішні багатіють швидше, ніж менш успішні. Водночас завдяки економічному розвитку стають заможнішими й одні, й другі. Хоч і з різною швидкістю. Причому якщо йдеться про широкі суспільні верстви, як от 20-30% багатшої та біднішої частини населення, то значна різниця доходів між ними демонструє ще й формування потужного прошарку заможнішої частини громадян як представників малого й середнього бізнесу, високооплачуваних спеціалістів тощо. Тоді як надмірна поляризація суспільства на вузьке коло олігархів і супербагатіїв (з одного боку) та бідну більшість працюючого населення (з другого) в умовах повільно зростаючої економіки може супроводжуватися незначними відмінностями в рівні доходів тих самих чисельних суспільних верств 20% найзаможніших і 20% найбідніших громадян. Адже і перші, й другі й далі залишаються не дуже заможними.
Кількість людей за межею бідності може зрости на пів мільярда через пандемію
Пандемія COVID-19 та її наслідки виштовхнуть за межу бідності 47 млн жінок по всьому світу, відкотивши десятки років прогресу у подоланні бідності
Економічні наслідки пандемії коронавірусу можуть збільшити кількість людей у світі, які проживають за межею бідності, в середньому на 500 мільйонів осіб.
У світі, який характеризується безпрецедентним рівнем економічного розвитку, технологій та фінансових ресурсів, морально неприйнятним є те, що мільйони людей все ще живуть в умовах крайньої бідності. Бідність – це не лише економічне питання, це, скоріше, багатовимірне явище, яке включає низький дохід та відсутність можливостей для гідного життя.
Викорінення бідності, боротьба з нерівністю та захист прав кожної людини є першочерговим завданням Цілей сталого розвитку (2015-2030), затверджених на Саміті ООН у вересні 2015 року.
Сьогодні боротьба з бідністю в Україні залишається вкрай важливим та актуальним питанням, обумовленим загостренням соціально-економічної ситуації в країні, що супроводжується погіршенням матеріального становища переважної частини населення, що, як наслідок, значно стримує розвиток України.
Немає коментарів:
Дописати коментар