У Бібліотеці, що стоїть на розі вулиць Новопольової та Шепелєва, щонеділі збираються особливі відвідувачі — юні шахові ентузіасти. У дитячому залі, серед книжкових полиць і яскравих малюнків на стінах, щотижня проходить заняття гуртка з шахів. Його веде пан Іван — добрий, але суворий наставник з досвідом участі в міських турнірах і безмежною любов’ю до цієї стародавньої гри.
На першому занятті гуртка всі діти були трішки сором’язливі. Хтось прийшов за порадою батьків, хтось — із власного інтересу, а хтось — просто з цікавості. Проте пан Іван швидко знайшов підхід до кожного. Він розповів, що шахи — це не просто гра, а цілий світ, у якому потрібно мислити, передбачати і навіть трошки фантазувати.
У кімнаті панувала незвичайна тиша, коли діти вчилися розрізняти фігури: «Ось це — тура. Вона рухається, як ліфт або трамвай — тільки прямо. А це — кінь. Його хід особливий, як літера “Г”». Діти усміхалися, сміялися, але уважно слухали, намагаючись не пропустити жодної деталі.
Згодом розпочалися перші партії. Дехто хвилювався, дехто хитрував, але з кожним тижнем фігури на дошках оживали, мов герої казки. Михайлик, наймолодший у гуртку, одного разу зробив “шах і мат” своєму старшому товаришу, і вся кімната вибухнула оплесками. Пан Іван лише посміхнувся: «У шахах немає віку — є розум».
Заняття завжди закінчуються короткою історією з шахової історії. Діти дізнаються про Гаррі Каспарова, про легендарну “Безсмертну партію” чи про те, як у Середньовіччі шахи забороняли, бо вважали надто азартною грою.
І хоча надворі шумить місто, а в коридорі бібліотеки чути дитячий сміх і шурхіт сторінок, у цій невеликій кімнаті під стелажами з енциклопедіями і казками народжується справжня любов — до гри, яка вчить думати.
Немає коментарів:
Дописати коментар