У тиші книжкових полиць, між рядками вічних істин і мудростей, 25 травня 2025 року ожила душа української пісні. У затишному просторі бібліотеки, де зазвичай панує спокій читання, раптом зазвучала сила нашої нації — голоси українського народного хору «Либідь», під керівництвом неймовірної Людмили Демченко.
Концерт із символічною назвою «Співаймо українські пісні, бо ворог не може» став справжнім емоційним потрясінням. Цей виступ був не просто серією пісень — це був акт пам’яті, спротиву, любові до рідної землі. Кожна нота лунала, як постріл у серце ворогу, як молитва за живих, як подих надії на мир.
Українська народна пісня під час російсько-української війни: голос народу, що не мовчить
У найтемніші часи народ звертається до свого коріння, до джерел сили, що передавались із покоління в покоління. Для українців таким джерелом завжди була і залишається народна пісня — жива, емоційна, глибока, наповнена правдою. Під час російсько-української війни вона набула особливого звучання, стала духовною бронею, оберегом і символом незламності нації.
Народна пісня — це не просто культурна спадщина. Це голос предків, який підказує, як вистояти, коли навколо — вогонь і біль. У піснях збережена вся історія боротьби — від козацьких часів до визвольних змагань ХХ століття. І саме тому сьогодні, коли знову доводиться боронити свою землю, ці пісні звучать так актуально й сильно.
На фронті українські воїни співають «Ой у лузі червона калина», «Пливе кача», «Там, де ми — там Україна». У волонтерських центрах, у притулках, на станціях метро під час повітряних тривог — пісня єднає людей, додає сил, втамовує страх. Вона зшиває народ у єдину громаду, нагадуючи: ми не самі, ми з Україною, а Україна — з нами.
Українська народна пісня також стала інструментом культурного спротиву. Коли світ чув ці пісні з вуст українських біженців, у соціальних мережах, у виконанні хорів чи окремих виконавців — він відчував серцем, що це не просто пісні. Це крик душі народу, який не скорився.
І поки звучить українська пісня — звучить Україна. Бо її пісня — це її душа. Незламна, співоча, вільна
Глядачі — дорослі, молодь, навіть зовсім юні — слухали з відкритими серцями. Дехто зронив сльозу, хтось стискав руку поруч. В залі панувала єдність — така, яку дарує лише українська пісня. Вона звучала просто, без пафосу, але в ній було все: історія, біль, радість, віра.
Хор «Либідь» не просто співав — він говорив до кожного: «Ми є, ми живі, і ми співаємо — отже, перемагаємо». Особлива заслуга в цьому належить Людмилі Демченко — її відчуття слова, її глибоке розуміння кожного твору робили виконання до болю правдивим.
У цей день бібліотека перетворилася на храм українського духу. І кожен, хто був присутній, виніс із собою щось незабутнє: пісню, що гріє серце навіть у найтемніший час. Цей вечір став ще одним доказом, що наша культура — це зброя, яку не здолати. І вона ж — наш світлий шлях до перемоги.
Немає коментарів:
Дописати коментар