"День теплої ковдри". Інформаційно -літературне повідомлення

7 березня у Свті відзначають - день теплої ковдри.

Ковдра вважається особливо важливим атрибутом для кожного з нас. Адже завжди приємно і комфортно полежати під теплою ковдрою. Історія її виникнення бере свій початок з давніх часів. Нині можна зустріти ковдри з тканинами різних видів і наповнювачів. Ковдра в домі - незамінна річ. ЇЇ можна купити, зв'язати, пошити.

В прохолодну погоду можна загорнутися в тепленьку ковдру і прочитати дітям або разом з дітьми казочку про ковдру.

 

Цар і розумний кравець

Вірменська народна казка

Переклад українською – Валерія Воробйова

Ілюстрації – С.Аристаркєсова

Жив колись цар, жадібний і жорстокий.

От якось наказав він покликати до палацу всіх кравців, ткачів, вишивальників і сказав їм:

– Слухайте, майстри! Що зігріває нас у холодні зимові ночі? Ковдра. Що вкриває нас від спеки? Ковдра. Коротше кажучи: людина без ковдри – наче кінь без сідла.

Так от: хто пошиє ковдру, щоб була точнісінько впору на мене, той отримає у нагороду руку моєї доньки, царівни Рачії Вогнеокої та ще й півцарства на додачу. Але той, хто принесе занадто довгу чи занадто коротку ковдру, стане моїм рабом. Тож знайте, слово мої царське – дорожче за золото й міцніше за алмаз.

Ткачі, кравці й вишивальники взялися до роботи. Одні з них стьобали ковдри на ваті й на пуху, м'які та теплі, як шерсть гірської кози.

Другі ткали ковдри з блискучих шовкових ниток, легкі, немов хмарки.

Треті, розтягнувши на п'яльцях оксамит, вишивали по ньому золотом і сріблом найтонші візерунки.

Вони прикрашали ковдри яскравими китицями, обшивали хутром і підбивали парчею.

Але жоден з них не міг догодити царю.

Якщо йому приносили коротку ковдру, він навмисне накривався нею не вздовж, а впоперек і бурчав:

– Дивись, твоя куца ковдра не покриває навіть моїх ніг!

Якщо ж ковдра була довгою, він згортався клубочком і кричав на весь палац:

– Дурню, ти пошив ковдру на велетня. Хіба не бачиш, що я тону в ній!

І ніхто не насмілювався заперечити царю.

Тисячі нещасних, проклинаючи долю, ставали рабами жадібного царя.

Закуті у ланцюги, вони працювали день і ніч у глибині гірських печер, не бачачи сонця і не знаючи відпочинку.

Чутки про злодіяння царя дійшли й до одного кравця. Цей кравець був старий, бідний і кульгавий. Він ходив спираючись на палицю і ніколи не думав про царівну Рачію Вогнеоку.

Але у старого кравця було добре серце. Він сказав своїй дружині:

– Присягаюся папахою, або я помру, або визволю цих нещасних. Хай буде, що буде!

З клаптиків ситцю він пошив царю ковдру точнісінько таку, щоб була по ньому; потім узяв на дорогу жменю сухого сиру та й пішов до палацу, спираючись на свою сукувату палицю.

Царський палац стояв у горах, там, де гуляють хмари і виблискує вічний сніг на вершинах, оточений зубчастим муром, укріплений бійницями і прикрашений зображеннями кам'яного вішапи – дракона, що роззявив свою страшну пащу.

Кравець сміливо підійшов до окутих залізом воріт і попросив доповісти про себе цареві.

Царські слуги подивилися на клаптикову ковдру і почали сміятися з кравця:

– На що ти сподіваєшся, кульгавий дурню! Цар і дивитися не стане на твоє лахміття!

– Я сподіваюся на вірного помічника, з яким багато років не розлучаюся, – відповів, посміхаючись, кравець.

Слуги не зрозуміли його слів, але, пам'ятаючи суворий наказ, повели кравця до покоїв царя.

Цар поглянув на кравця і скривився, адже кравець був старий, худий і кульгавий. Від такого раба не можна було чекати великого прибутку.

Але він не захотів при слугах порушити свого царського слова і сказав:

– Ти бач! Хвалився віслюк конем стати, але вуха завадили? Найбільш досвідчені майстри не зуміли пошити ковдри на мій зріст, а цей жебрак-халамидник сподівається догодити мені?

– Якби не було віслюка, довелося б коню возити на собі хмиз, – відповів кравець. – Примір мою ковдру, царю, і нехай я позбудуся моєї папахи, якщо вона не буде тобі впору.

– Гаразд, накрийте мене цією ганчіркою, яку цей дурень наважується називати ковдрою, – наказав цар.

Царські слуги накинули на царя ковдру, і вона вкрила його з голови до ніг.

Але цар в одну мить перевернув ковдру поперек, і всі побачили, що царські ноги у червоних оксамитових черевиках стирчать назовні.

– Одягніть на цього божевільного собачий нашийник і посадіть його на ланцюг посеред двору! – наказав цар. – Нехай він ночами лякає гавкотом кажанів.

Почувши слова царя, слуги почали сміятися з бідного кравця.

– Розумна людина сміється останньою, – сказав майстер і вдарив царя по ногах своєю сукуватою палицею.

Цар заволав, як буйвіл, і сховав ноги під ковдру, а слуги аж завмерли з відкритими ротами, уражені зухвалістю кравця.

– Негайно покарайте цього нахабу! – крикнув цар.

– Царю, – зупинив його кравець, – але ж ковдра тобі впору, а я чув, що твоє царське слово дорожче за золото й міцніше за алмаз.

Крик гніву застряг у царя в горлі; він згадав стару приказку: "Хто обдурив сьогодні, – тому не повірять завтра". Тремтячи від безсилої люті, цар відповів:

– Ти маєш рацію, кравче. Моє слово дорожче за золото й міцніше за алмаз. Я віддам тобі півцарства і царівну Рачію, але тільки в тому випадку, якщо ти присягнешся мовчати про те, що вдарив царя.

– Царю! – відповів кравець. – Мені не треба царства, і я не гідний навіть дивитися на Рачію Вогнеоку. Випусти з гірських печер нещасних рабів, і я піду, низько вклоняючись тобі.

Потрапивши до пастки, лисиця сама собі відгризає лапу. Разом із кравцем довелося царю відпустити всіх рабів, та ще й побажати їм добра на дорогу.