«Тиша перед бурею»
Київ задихався у літньому спекотному спокої, коли 2 серпня несподівано принесло подих осені. Небо над містом повисло низько, ніби прагнуло зазирнути у вікна театру «Вільні». А там — за щільною завісою чорного оксамиту — щось народжувалося. Не просто вистава. Сповідь. Вибух. Протест.
Глядачі почали сходитись за годину до початку. Серед них — студенти, ветерани, літні кияни, молоді пари, інтелігенція. Всі такі різні — але щось об’єднувало їх у цьому просторі. Можливо, це була потреба побачити когось — вільного, зраненого, чесного — на сцені.
У залі світло згасло.
Сцена. Актори.
Вони — в різному одязі. З декорацій – хребет риби. І світло, яке змінює форму й емоцію. Монолог актора слідчого — не текст, а потік свідомості. Він говорить до себе. До тіла. До матері. До країни. Він — як дзеркало, в яке боляче дивитися, але неможливо відвести погляд.
— «Ти кажеш, що це — слабкість. А я кажу — це мій спосіб кричати, коли мені не можна кричати вголос…»
Слова кожного актора сипалися, як скалки. Глядачі здригались, коли актори різко зупинявся посеред речення. А потім — тиша. Тиша, яка кричить.
Фінал
Коли світло згасло, ніхто не зрушив з місця. Мовчання тривало довше, ніж сам фінал. Люди повставали, плескали. Вони просто дивилися в темряву, шукаючи відповіді. І тільки тоді, коли актори постали перед глядачами під лампами освітлені глядачі почали обіймати акторів та вітати автора п’єси Ярослава Карпця.
Післямова
Вистава «Сам…Один…» — інсценізація роману Ярослава Карпця «Self Harm. Самопошкодження» — це не просто прем’єра. Це акт хоробрості. І глядача, і акторів, і самого театру.
