Робота на конкурс до Дня Моркви
Жирафка
М. В. Коробко
Був сірий вересневий
ранок! Руська з мамою та малим Мишком йдуть на поля збирати не добірки від
трактора. Поля були фермерські, і вусатий, схожий на жука фермер – дядько Павло,
завжди дозволяв збирати остатки врожаю. От і сьогодні, вони йшли по моркву, а
може ще щось знайдеться у землі-годівниці. Мишко скиглив всю дорогу, – що з
нього візьмеш, – малий він. Тільки три роки виповнилось. А вона, Руслана вже
доросла пані, як називав її фермер. Але Русланою, крім фермера її ніхто не
називав, вона була Руся. Може тому що волоссячко було русе, кольору пшениці,
може тому, що була не посидюча, а може й не доросла ще до повного імені.
Руся йшла, уважно роздивляючись під ногами, обережно переступаючи повз
грудочки землі.
Вона сподівалась, а може її знов чекає Жирафка? Хоч і була вона вже
дорослою дівчинкою, маминою помічницею. А все одно чекала на диво. З того часу,
як померла бабуся пройшло майже два роки, і рік, як татко на війні. А вона так
чекала та пильно вдивлялась у землю, аж раптом від несподіванки підскочила, бо
у неї з під ноги стирчав маленький жовтогарячий хвостик.
–
Знайшовся, знайшовся,– радісно
кричала Руся, пританцьовуючи на місці. Від радості вона підбігла до Мишка, та
почала його кружляти, весело сміючись.
–
Матусю! – подивись, дивись ця
велика морквина дуже схожа на Жирафку. В нього маленький хвостик та чотири
маленьких відростка, наче ніжки, і довга шия.
Жили вони з мамою, татко захищав їх оселю, село і країну.
Спочатку вони жили в п’ятьох. Бабуся, таткова мама, сам татко, матуся,
Руся й Мишко. Жили вони на краю села, й горя не знали. Татко їздив по селах -
криниці копав, матуся поралась на городі та по господарству, а бабуся доглядала
Мишка, розповідала цікаві казки їй, Русі, коли Мишко засинав. А ще вони з
бабусею ходили в ліс по трави, адже бабуся дуже гарно зналася на рослинках.
Обережно зривала квіточку, щось приспівуючи клала до кошика. Такі вранішні
походеньки дуже любила Руся, а ще вони з бабцею перепочивали на пагорбку. Бабця
витягала маленький ліжник, розкривала його, з корзини доставала жбан молока та
половину хліба, з печі… Руся босоніж
бігала по росі, а бабця вишивала сорочечку та співала пісні, дуже довгі, схожі
на казку, і називала вона їх – балади. Одного разу вони з бабцею пішли на поле,
до фермера зібрати городину, що земля залишила для добрих та не ледащих людей.
Знайшли вони буряка кругленького та маленького червоного, та довгого
цалендрічна, ні не правильно, згадала дівчинка, схожого на ручку від швейної
машини,– значить циліндричного (так бабуся казала). Ще знайшли цибулин,
пізнього маленького гарбузика, та раптом під ногами в Русі, щось промайнуло
руденьке. Вона нахилилась ближче до землі, обережно рученятами відгорнула
грудки, і побачила морквину! На мить, дівчинка заплющила очі, а коли їх
відкрила – в неї в руках лежала зовсім не велика морква, а маленький чудовий
Жирафка. Руся глянула навкруги, ніби нічого не змінилося. І бабуся он обережно
все складає в мішечок, і біля неї лежить купа моркви. А в долоні справжня
іграшка, яку з любов’ю зробила природа.
Так, це була морква, але незвичайного жовтогарячого кольору. Вона була
велика кругла в низу з чотирма маленькими дітками, відростками моркви, а
наверху морквина звужувалась та трохи кумедно згиналась. Руся уявила собі
країну Африку, в якій жив її любимий лев Боніфацій з мультика, який мама включає
їй та Мишкові по старенькому фільмоскопі. Крім фільмоскопа та старенького
програвача в них немає ні планшета, ні телевізора. Точніше все є, але то для
дорослих. В них, у дитячій – море книг – різних. Тут і казки про звірят, і про
маленького хлопчика Котигорошко і навіть про принцесу з скляної гори. І всі ці
скарби вони будуть читати з Мишком. А поки читає мама на ніч, перед самісіньким
сном.
Роздивляючись морквинку, Руся уявила собі, як прийде до дому, вони
пообідають. І вона буде досконало робити собі Жирафку. З чорного перцю зробить
оченята, з обламаних сірничків, з сіркою на кінцях маленькі ріжки, попросить
маму, щоб допомогла зробити з картону вушка та хвостика з ниток. Але на
превеликий жаль все склалося не так, як бажалось.
По дорозі бабці стало зле, в неї запаморочилось в голові, і вона
зупинялась раз по разу поки дійшли до будинку. Приїхала швидка, бабусі зробили
уколи, поставили крапельниці. Бабусі було погано весь вечір, на слідуючий день
приїхав татко з роботи. Всі були біля бабусі, а вона ледь відкривала очі та
звала до себе Русю. Коли дівчинка підійшла до бабці та обережно сіла на ліжко,
притулилась до руки. Бабуся погладила Русю по голові, обійняла, поцілувала,
щось прошепотіла, і руки в неї стали холодні й очі закрилися. Руся злякалася,
скочила ліжка і заплакала, як дитина
голосно, розмазуючи пекучі сльози по щоках. Так в сім’ї стало четверо. Бабуся
померла. А Руся стала дорослішою. Через рік, їх залишив татко, який пішов
захищати Україну від ворога.
А Мишко, він ще нічого не розумів, іноді тільки замислиться, на великі,
волошкові очі наповзуть сльози, і раптом знову сміється, весело підстрибуючи.
Мишко, ще той бешкетник… Один клопіт від нього. То виделки порозсипає по хаті,
а то бідолашного кота Моню зажене на шафу.
Русі вже виповнилось вісім рочків, але до школи вона не пішла в перший
тиждень вересня, бо матусі було важко з Мишком. Та й до школи треба було їхати
в сусіднє село, тому що в її класі, 3А залишилось тільки двоє дівчат – вона та
її подруга Олеся, яка захворіла. Через таку кількість дітей школу закрили.
Був сірий вересневий ранок! Руська з мамою та малим Мишком йдуть на
поля збирати не добірки від трактора. Руся знайшла свого Жирафку, і на хвилину
відволіклась. Мама дивилась на дочку, і потроху на її обличчі стала з’являтися
посмішка, і в цей час задзвонив мобільний телефон. Мама взяла трубку, і раптом,
як маленька дівчинка почала наспівувати та пританцьовувати. Вона поговорила по
телефону, поклала слухавку в кишеню. Взяла дітей, і почала кружляти в танці. А
потім радісно сказала, що завтра вертається татко з війни.
